Офіційний веб-сайт УІНП

УРЯДОВА "ГАРЯЧА ЛІНІЯ"

Перемога людяності: провідні історики — про українців на різних фронтах Другої світової, високу ціну визволення від нацизму та дбайливе збереження пам’яті про воїнів

Минає 69-й рік від Перемоги, та ще не всі архіви відкриті, не всі імена загиблих названі, не всі братські могили відзначені пам’ятними знаками. А живі нащадки переможців почуваються обділеними й обікраденими. Звісно, можна приховати ці відчуття за помпезними парадами, феєрверками й концертами, за «георгіївськими стрічками» і безконечними пропагандистськими телесеріалами. Утім таке приховування — ознака того, що другий тоталітарний режим, близнюк нацистського, — ще не подоланий. І поки цього не зроблено, війна триває — в уяві, у текстах і в реальності — з танками, бойовою авіацією і перевдягненими в «сепаратистів» бойовиками того режиму. Відомі українські історики на публічній дискусії «Ціна Перемоги: вклад українців у розгром нацизму», організованій Українським інститутом національної пам’яті та Інститутом історії України НАНУ, зiйшлися на думці, що тоталітаризм як антилюдське явище долається людяністю: пошаною до загиблих і турботою про живих.

Зустріч на Ельбі

«Друга світова війна почалася 1 вересня 1939 року, хоча радянська пропаганда говорить лише про 1941—1945 роки. Цілих два роки ніби викинуто з історії. І зовсім не згадується про українців, які воювали на боці союзників у тихоокеанському регіоні, у Малій Азії, в Північній Африці, в Італії», — нагадав учасникам публічної дискусії доктор історичних наук, заввідділу етнополітології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Кураса НАН України Юрій Шаповал. Учений навів відомі на сьогодні статистичні дані про службу українців у польській армії Андерса, американській, канадській, французькій, німецькій арміях. За даними американських істориків, у висадці союзницького десанту в Західній Європі в 1944 році брали участь до 40 тисяч американців українського походження. «Хрестоматійна зустріч на Ельбі мала кілька цікавих вимірів, — розповідає Юрій Шаповал. — Коли українці з обох боків зустрілися у неформальній обстановці, один iз наших солдатів почав розповідати про жахіття в СРСР, про голод і репресії. А західний співрозмовник здивувався: «У вас же є вибори. Навіщо ж ви обираєте весь час Сталіна?». Той знову пояснює: у нас авторитарний режим, диктатор, тиранія. А американець: «Так є ж вибори!». Такі от уявлення Заходу про радянські реалії і досі заважають багатьом розумним людям збагнути, що в нас зараз насправді відбувається».

Французи в роки Другої світової війни спочатку з недовірою ставились до українців. Згодом на території Франції було сформовано три окремі українські військові підрозділи. Як українські батальйони шуцманшафту, їх спрямували проти французьких партизанів. Однак ці підрозділи перейшли на їхній бік і воювали з нацистами.

Юрій Шаповал переконаний, що маємо згадати й українців, які воювали на боці Німеччини. Є цифра, що лише у Вермахті воювали приблизно мільйон вихідців iз СРСР. Із них — 250 тисяч жителів України. Звісно, це не 7 мільйонів українських червоноармійців, але, за словами історика, відсоток українців у складі Радянської армії майже такий, як і в «неарійських» формуваннях нацистів. «Ми маємо визначити мотивацію людей, які опинилися на тому чи на іншому боці», — закликає історик.

«Рух Бандери»

Ще одна маловідома загалові тема — український самостійницький рух «на два фронти». «Міф про колабораціонізм ОУН із німцями спирався на часткову правду, — каже директор Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович. — Утім співпраця націоналістів із нацистами протривала всього на два тижні довше, ніж союз Сталіна із Гітлером». Пан В’ятрович нагадує, що з проголошенням Акта про відновлення державності у Львові 30 червня 1941 року розпочалося переслідування українських націоналістів. Німці арештували провід організації, зокрема керівника уряду Ярослава Стецька та Степана Бандеру, який майже до кінця війни перебував у концтаборі Заксенхаузен. У СРСР ніколи не друкувалися повністю матеріали Нюрнберзького процесу. Зокрема, документ від 25 листопада 1941 року, де німці вказували: «незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання в Рейхскомісаріаті, мета якого — встановлення незалежної України». Так само не публікувалися німецькі документи, які збирали радянські спецслужби, в яких дається оцінка українського визвольного руху, що чинить активний спротив німцям iз кінця 1941 року. Із грудня 1941 року в донесеннях німецької розвідки зазначається, що, «крім руху ОУН Бандери, в Україні немає жодної організації опору, яка була б у змозі становити серйозну небезпеку для Німеччини».

Із 1942 року в німецькій документації вводиться спеціальна графа «український визвольний рух» або «рух Бандери», де постійно вказуються акції супроти німецької окупаційної влади. «Ми вважаємо днем створення УПА 14 жовтня 1942 року «символічним», однак віднайдений документ Вермахту свідчить, що справді, 16 жовтня 1942 року «українські націоналістичні банди об’єдналися в більшу банду і постійно отримують поповнення», — розповів директор УІНП. — Відомо, що перша антинімецька акція УПА відбулася в січні 1943 року — це напад на колону німецької поліції. У відповідь німці захопили багато заручників і ув’язнили їх у тюрмі в містечку Володимирець, аби згодом розстріляти. Повстанці звільнили цих в’язнів. Німцям довелося провести масштабну антиповстанську операцію, яку очолив відомий спеціаліст із боротьби з партизанами Еріх фон дем Бах-Залевські. Було залучено понад 10 тисяч поліцейських і вояків».

Повстанські перемоги

Головнокомандувач УПА Роман Шухевич у травні 1945 року вітав своїх вояків iз перемогою над нацизмом, відзначивши їхній внесок у те, що Україну було звільнено від нацистського ярма. До речі, про активну антинацистську боротьбу повідомляли у своїх депешах керівництву червоні партизани. «Радянська влада чудово знала про сутність боротьби УПА, але продовжувала використовувати тезу про нібито співпрацю українців із нацистами, — каже Володимир В’ятрович. — Цікаво, що німці, в свою чергу, намагалися зобразити боротьбу українських націоналістів як «спецоперацію Кремля». Писали: «Кремлівські жиди пов’язані з ОУН і Українською повстанською армією керують агенти Москви». Можливо, тоді й постав отой міф про «жидобандерівців», який полюбляє теперішня російська пропаганда».

У багатьох місцевостях було створено «повстанські республіки», які впродовж багатьох місяців контролювала УПА, не допускаючи німців грабувати села. За підрахунками відомого історика Івана Патриляка, жертвами антинімецьких операцій Української повстанської армії стало 12-13 тисяч німців. «Ця цифра не співмірна із загальними втратами в Другій світовій війні, — каже В’ятрович. — Проте співмірна із тим, скільки нацистів загинуло від рук польських чи радянських партизан». Директор Інституту національної пам’яті нагадав, що коли нардеп Вадим Колесніченко подав запит до німецького архіву про те, скільки бійців Вермахту загинуло від УПА, прийшла відповідь, що ніскільки. Воно й справді: Вермахт воював на фронтах, а УПА, як партизанська частина, воювала з поліційними структурами — військами внутрішніми. Так масове незнання і нерозуміння історії використовують несумліннi політики.

Засекречення загиблих

У 1940 році населення України становило майже 41 мільйон, а в 1945-му — 27 мільйонів. Змінився етнічний склад республіки. Так, у 1939 році росіян в УРСР було 9 відсотків, а після війни — майже 17. Кількість українського, єврейського і польського населення значно скоротилася. Поза тим, як свідчить науковий співробітник УІНП Ростислав Пилявець, дані про національний склад Червоної армії досі засекречені й недосліджені. За даними російської групи військових істориків на чолі з генералом Григорієм Кривошеєвим, за всі роки війни у Червоній армії та військово-морському флоті воювало близько 34,5 мільйона представників різних національностей. За підрахунками українських істориків, серед них було близько 7 мільйонів мешканців України. Утім, за офіційними даними радянських і російських джерел, українців воювало всього 1 мільйон 357 тисяч. Чому? Бо сюди зараховували лише тих, у кого в паспорті значилося «українець». Утім з нашої території призивали і євреїв, і поляків, греків, представників інших національностей, і українців, записаних «поляками» чи «росіянами». Загалом українці складали одну п’яту всього радянського війська. Втрати з українського боку — це також одна п’ята від загальної кількості загиблих. Про це свідчать науковці різних країн.

Утім досі не всіх загиблих названо. Доктор історичних наук, заввідділу історії України періоду Другої світової війни Інституту історії НАН України Олександр Лисенко пояснює це тим, що в роки війни система обліку втрат не була налагоджена. До кінця 1941 року Червона армія втратила понад 3 мільйони людей. Із них обліковано було всього 335 тисяч. По завершенні війни було взято на облік лише 44 відсотки втрат. І ще впродовж багатьох років дані уточнювалися, доповнювалися. Але як можна було дізнатися, хто похований у братських могилах, з’ясувати імена чоловіків, загиблих під час фінської кампанії, коли бійці не мали навіть воїнських книжок? Коли були введені персональні медальйони — їх на всіх не вистачало.

Війна — на два роки довша

Майже вся джерельна база щодо втрат українців у складі радянських збройних сил перебуває в архівосховищах Росії. «Ще донедавна ми могли працювати в цих архівах, хоча до документів про втрати мали доступ лише російські вчені», — каже Олександр Лисенко. Однак є й інше джерело інформації про загиблих. Це «похоронки», близько трьох мільйонів яких усього кілька років тому передано з вiйськкоматів до Національного музею Великої Вітчизняної війни у Києві. Отож протягом трьох останніх років удалося повідомити родичам інформацію про щонаменше 300 загиблих солдатів. І такі запити й досі надходять до музею щодня.

У ході публічної дискусії Олександр Лисенко, Юрій Шаповал та Володимир В’ятрович говорили про необхідність пам’ятати про загиблих жителів України у ході всієї Другої світової війни. Для українців вона почалася ще в березні 1939 року, коли Угорщина окупувала Карпатську Україну. Із 23 серпня 1939-го до 22 червня 1941-го СРСР був союзником Німеччини, отож жителі УРСР змушені були брати участь у всіх їхніх воєнних походах. А це й «фінська кампанія», і бойові дії в Іспанії, окупація Прибалтики і частини Польщі. До речі, досі маловивченим є питання, скільки українців перебувало в польській армії у вересні 1939 року і чи були серед них ті, які згодом загинули від рук чекістів у Катині. Історики зазначають, що українці, які воювали в польській армії, часто записували себе у документах поляками. У Польщі вже видана книга з відомою на сьогодні інформацією про українців, які воювали в її армії проти німців. «Радянській пропаганді вдалося переконати багатьох, що війна почалася в 1941 році, — каже Володимир В’ятрович. — Отож третина війни, коли СРСР був союзником Третього рейху, агресором, опинилася «за дужками», про неї майже не згадується. Як і про людей, які загинули в ході репресій на Західній Україні. І це також жертви тієї війни».

ВАРТО ЗНАТИ

Російська пропаганда змальовує українців — передусім «самостійників» — колаборантами при нацистському режимі. Директор УІНП Володимир В’ятрович пояснює, що «українську допоміжну поліцію» (така її офіційна назва) російські «історики» подають як формування, що складалося винятково з українців. Однак тут поняття «українська» є лише географічним. У складі цієї поліції було чимало колишніх червоноармійців, які потрапили в полон і боялися повернення додому. Часто цілі довоєнні райвідділки радянської міліції переходили на службу німецької поліції. «Набирали до поліції не за етнічною ознакою, а з огляду на професійні навички й досвід — міліціонерів, солдатів», — розповідає пан В’ятрович.

До того ж значна частина українців, що мала посади в місцевих адміністраціях окупантів, служила при цьому народові. Так, у 1941 році німці відпустили близько 900 тисяч військовополонених, що перебували на території України і за яких просили місцеві люди, для збирання врожаю. Є свідчення, як сільський староста з Полтавщини приїхав на Київщину з возами і переконав, що 300 військовополонених різних національностей у таборі — то його односельці та їхні родичі й куми. На Західній Україні люди в німців навіть викуповували радянських військовополонених. А на весіллі одного з поліцаїв були зібрані гроші, щоб передати їх у табір військовополонених, аби врятувати їх від голоду.

ВІД НКВС — У ПАРТИЗАНИ

Роль і значення радянських партизанів у Другій світовій війні дещо перебільшенi, підтверджують дослідники. Відомо, що історія партизанського руху була міфологізована. Її вивченням займалися спеціально створені комісії, і виходило так, що з кожним роком офіційно визнаних урядом партизанів ставало все більше. В часи існування СРСР вважалося, що в партизанському русі на теренах України було понад 500000 осіб, однак документи свідчать про завищення цих цифр майже вдвічі. До числа партизанів потрапляли люди, які проживали на окупованій території і, побоюючись переслідувань з боку НКВС, могли виправдатися тим, що підтримували партизанів. Крім того, значну роль в організації партизанського руху відігравали співробітники НКВС, і матеріали про їх діяльність лише зараз починають розсекречувати та оприлюднювати. Часом НКВС свідомо стримувало партизанську активність на теренах України, побоюючись переростання її також в антирадянський визвольний рух.

ПОЛІТИКА ПАМ’ЯТІ

Розуміння війни як трагедії має стати основою для змін у політиці пам’яті в Україні. «9 травня ми маємо зосередити увагу не на підготовці до якоїсь нової війни, а на тому, аби ніколи знову її не допустити», — каже директор УІНП. Володимир В’ятрович, дідусь якого воював у радянській армії до завершення Другої світової війни, переконаний: «Ми маємо олюднити відзначення. Говорити не про тріумфи і паради, які підтримують культ війни, не про безликий «радянський народ», а про конкретних людей, які пройшли війну, завдяки яким було здобуто перемогу, про неймовірно великий внесок українців у цю справу». Перший парад Перемоги, як відомо, відбувся у 1945 році. Тоді ветерани і родичі загиблих розуміли, що війна виграна мужністю вояків усупереч безглуздій політиці Сталіна і радянського керівництва, які бездумно жертвували мільйонами людей. Опісля День Перемоги в СРСР не відзначали аж до 1965 року, бо люди не сприймали веселого святкування здобутої страшною ціною перемоги. 9 травня стало державним святом уже за Брежнєва. Помпезні паради були елементом пропаганди в «холодній війні» і мали показати: ми добре озброєні й можемо погрожувати світові. Тепер, за словами історика, Росія використовує пам’ять про війну для посилення мілітаризації суспільства і підготовки до нової агресії.

Тим часом і в Україні політика пам’яті про війну була неправильною, вважає доктор Юрій Шаповал. Президент Кучма свого часу намагався якось українізувати свято Перемоги. Але говорив, що «волею історії ті, хто був в одних окопах, нині опинилися по різних боках кордону. Але вони ніколи не були по різних боках барикад. Головне має залишитися незмінним: воля України виросла з дружби, з великої Перемоги 1945 року». «Тепер ми бачимо не лише девальвацію цих слів, а те, що головний посил виявився неправильним, — каже пан Шаповал. — Адже слова Путіна, що вони «самі без хахлов виграли б війну», були б неможливі, якби влада в Києві гідно розставляла акценти».

Учасники «круглого столу» наголошували, що державні заходи доцільно проводити під українськими національними, а не під радянськими прапорами. А от символіка Вічного вогню і могили Невідомого солдата є міжнародною. Прозвучала думка відзначати закінчення Другої світової війни в Європі 8 травня — в день підписання Акту капітуляції Німеччини, поряд із відзначенням Дня Перемоги. І це не заміна однієї дати іншою, а розширення контексту відзначення. Причому, 8 травня — це день пам’яті й примирення, а 9-те — Перемоги. Це відповідає рекомендаціям Резолюції ООН ще від 2005 року.

На сьогодні не встановлено імена близько трьох мільйонів загиблих. Згадати маємо всіх, хто поліг у 1939 — 45 роках: мирних жителів, військовополонених, остарбайтерів, в’язнів концтаборів, загибле єврейське населення і українців, які воювали за самостійну державу, солдатів у лавах Червоної Армії і в лавах союзників по Антигітлерівській коаліції: у польській, канадській, американській армії. Загиблих від радянських каральних органів та СМЕРШу. До того ж, як зазначає Юрій Шаповал, «27 мільйонів радянських жертв важливі так само, як і два мільйони зґвалтованих червоноармійцями німкень. Маємо побачити цілісну картину, і тоді стане зрозуміло: війна — це трагедія».

Багато років діяв проект «Книга пам’яті України», у якому брали участь тисячі ветеранів, студентів, краєзнавців, які повертали імена загиблих. Було видано 250 томів Книги. Утім проект прикрили політики, що тепер утекли з України. «Солдати, які загинули на території України, мають бути вшановані. Це важливо для майбутніх поколінь, — наголошує Володимир В’ятрович. — Переконаний, що тільки в тій країні, де пам’ятають про загиблих, є ті, хто готовий захищати живих».Учені наголошують, що сьогодні ця справа потребує об’єднаних зусиль науковців і громадськості, підтримки урядових програм. Слід на урядовому рівні звертатися до Росії, Німеччини, інших держав з вимогами надати інформацію про наших воїнів.

ПРЯМА МОВА

У час відзначення перемоги над нацизмом в Україні ведеться

неоголошена нова війна, з неочікуваного більшістю боку. «УМ» звернулася по коментар iз цього приводу до відомого історика,
дослідника радянського тоталітаризму Юрія Шаповала.

— Юрію Івановичу, чи проглядаються певні паралелі між 1941 роком і сьогоденням?

— Прямих паралелей немає, але є речі, які збігаються з тим часом. Одним з феноменів 1941 року стало те, що дуже багато людей не бажали захищати сталінську систему і масово здавалися в полон німцям. Нині ж те, що відбувалося в східних областях, коли представники правоохоронних органів і деяких силових структур переходили на бік російських окупантів, наштовхує на думку, що вони просто не хочуть захищати ту Україну, яку ми будували стільки років. І в них є своя мотивація, окрім матеріальних стимулів, які надає Росія.

— Отже, можна порівняти атмосферу в УРСР перед війною та в Україні часів Януковича?

— Це зовсім різні системи. Але є спільна риса: байдужість до людей. Якщо говорити про сталінський час — то це страшною ціною куплена модернізація, Голодомор, грабунок. Якщо подивимось на сьогодення, бачимо те ж обкрадання людей, небажання запроваджувати ідеологічний концепт, який би скріплював суспільство. Навпаки, за Януковича робилося все, щоб його розколювати. До того ж нинішня російська пропаганда нагадує блискучу пропаганду доктора Геббельса.

— Сталін у своєму відомому тості назвав переможцем у війні російський народ. Кілька років тому і Путін проголосив, що СРСР міг війну виграти і без України. Чи це справді так?

— Ні. Путін наголошує, що РФ дала для перемоги найбільше матеріальних ресурсів. Але при цьому він «забуває», що ці ресурси було евакуйовано на схід з України, а разом з ними — три з половиною мільйони наших працівників. І всі ці ресурси (про це мало хто знає) переважно там і лишилися. Він «забуває», що в Червоній армії воювало близько 7 мільйонів жителів України. Він «забуває», якою була частка українців у керівному складі Червоної армії. Думаю, що за рахунок такої пропаганди він намагається компенсувати ту страшну соціально-економічну ситуацію, яка склалася в Росії. Путін створює собі імідж «нового Петра Першого». Хоча жодна пристойна європейська країна не сприймає це сьогодні серйозно.

Джерело: Україна Молода / Ярослава МУЗИЧЕНКО